Бібліотека інформує: «Трагедія, яка стала мовчазним криком народу» – до Дня пам’яті жертв Голодомору
Голодомор…в минулому давно,
Та біль в серцях за це по нині.
Свічку запалену поставте на вікно
І розкажіть про це навіть дитині.
Голодомор…мороз аж до кісток.
Щоб більше він ніколи не вернувся,
Щоб не наважився ніхто більш на цей крок,
Цей день щоби нікому не забувся.
Клавдія Дмитрів
Голодомор 1932–1933 років — це не просто одна з найтрагічніших сторінок української історії. Це рана, яка болить досі. Мільйони життів, тисячі сіл, знищена культура, змовчаний жах.
В 2025 році День пам’яті жертв голодомору припадає на 22 листопада. Щороку в останню суботу листопада Україна завмирає у скорботі. У кожному домі запалюється свічка — маленьке полум’я великої пам’яті. Воно символізує мільйони загублених життів, знищених не стихією, а штучно створеним злом. Голодомор 1932–1933 років — не просто трагедія українського народу. Це злочин геноциду, який залишив у нашій національній пам’яті рану, що не загоюється.
На початку 1930-х Україна була житницею Європи. Родючі чорноземи давали врожаї, а традиції хліборобства передавалися поколіннями. Та радянська тоталітарна система вирішила зламати українців як націю: вилучали не лише зерно, а й усе, що могло підтримати життя — картоплю, квасолю, навіть сухарі з дитячих кишень. Села блокували «чорними дошками», щоб ніхто не зміг ні вийти, ні отримати допомогу.
У багатьох спогадах очевидців повторюється одна думка: голод прийшов раптово, але смерть — поступово й невблаганно. «З хат тягнуло голодом… Люди були тихі й мовчазні, ніби сила покидала не лише тіло, а й душу»,— згадувала жителька Полтавщини Марія Д., якій у той рік було десять. Дитячі спогади — особливо болючі. Діти не розуміли, чому немає хліба, чому слабшають руки, чому мати довго плаче вечорами. «Мати пекла коржі з лободи й кропиви. Казала, що це корисно. Я їв і вірив. А потім одного ранку вона не прокинулася…» — записано у спогадах Івана, уродженця Київщини.
Хліб, який завжди був святинею в українській хаті, під час Голодомору став мрією, недосяжною коштовністю. Чимало тих, хто вижив, зберігали хліб, як реліквію, усе життя — не тому, що боялися нового голоду, а тому що пам’ятали, як дорого він обійшовся їхнім родинам. «Одного разу сусідка принесла нам жменю пшона. Вона сказала: «Діліть на всіх». Ми з братом довго дивилися на жовті крупинки, боялися їх з’їсти — це було як золото», — згадує жителька Черкащини.
Кожна така історія — це нагадування: Голодомор був не статистикою, а мільйонами зламаних доль.
Попри страх репресій, народна пам’ять пройшла крізь десятиліття замовчування. Люди передавали правду пошепки, через спогади, через родинні історії. У цих розповідях — не лише біль, а й сила. «Ми вижили, щоб світ дізнався правду»,— говорила бабуся одного зі свідків, яка все життя зберігала маленьку вишиту торбинку — у ній колись носила зерно, потай від активістів.
Сьогодні, коли Україна знову бореться за своє право бути вільною, пам’ять про Голодомор звучить особливо гостро. Це не просто історія — це попередження. Це обов’язок перед тими, хто не дожив, не дочекався, не зміг розповісти.
Голодомор навчив українців цінувати життя, свободу й власну державу. Він навчив нас, що зло виникає там, де мовчить правда. А значить — ми не маємо права мовчати!
Коли ми запалюємо свічку у вікні, ми говоримо мовчазне «Ми пам’ятаємо!» Світло цієї свічки – як промінь, що торкається душ мільйонів загиблих. І поки вона горить, ми не даємо згаснути пам’яті – нашій печалі, нашій скорботі й водночас нашій надії.
В читальній залі бібліотеки до Дня пам’яті жертв голодомору підготовлена виставка-реквієм «Терор голодом», де представлена художня та періодична література, яка розкриває масштаб трагедії. Так, наприклад, книги Василя Василашко «У пеклі голодоморів» та Василя Барка «Жовтий князь» яскраво та точно відтворюють атмосферу 1932-1933 років.
Вічна пам’ять жертвам Голодомору. Нехай світло правди ніколи не згасне!
Підготувала Марія ДМИТРІЄВА