«Так починалася війна…»

Це на світанку сталося колись:

Стривожений, із муками і болем

Світ стрепенувся, кров’ю вмить заливсь,

Залився горем, плачем, жалем

Війна на зустріч молодому дню

Із гуркотом, із брязкотом котилась

Лавіною металу  і вогню

На нашу землю й долю навалилась…

 

Війна – чорне слово, яке забирало людські життя, руйнувало долі людей та позбавляло їх щасливого майбутнього. Це слово викликає занадто багато тривоги та страху.

Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам’ять мільйонів земляків, життя яких обірвала  війна, що розпочалась у 1941 році між нацистською Німеччиною та Радянським Союзом і стала найтрагічнішим етапом Другої світової війни.

Горем і болем вона увірвалась в кожну українську домівку, кривавою лінією пройшла через кожне серце, кожну долю.

Кожен раз в цей День ми згадуємо  про тих, хто першим прийняв на себе цей страшний удар і про тих, чиї життя були покалічені і зруйновані. Вони були, схожими на нас. З тими ж бажаннями, з тією ж жагою до життя. Вони теж хотіли жити в мирі та злагоді …

Пам’ять – хитра штука. Вона частенько зраджує нам. А потім знову 22-е червня 1941-го року, 4:00 ранку, мить … і …

Ніхто не забутий! Ніщо не забуте!  Ми стали передавати це з покоління в покоління. Ми закріпили цю пам’ятну дату в наших серцях. Вона є в наших національних календарях, за даними проекту DilovaMova: Україна встановила цю дату Указом Президента України від 17-го листопада 2000-го року № 1245/2000, вона має назву «День скорботи і вшанування пам’яті жертв Війни в Україні».

22 червня 1941 року розпочався найкривавіший період у трагічній історії Другої світової війни, що завдала нашому народові страшних та непоправних втрат – забрала життя мільйонів українців, дощенту зруйнувала міста і села.

Уже після війни маршал Георгій Жуков згадував, що близько 4:30 ранку 22 червня «посол граф фон Шуленбурґ просить прийняти його для термінового повідомлення. Прийняти посла було доручено В. М. Молотову. <…> За деякий час до кабінету швидко увійшов В. М. Молотов: — « Німецький уряд оголосив нам війну».  Про зустріч із Шуленбурґом уночі 22 червня після війни згадував і сам Молотов. За його словами: «Німецький посол вручив ноту одночасно з нападом».

Цим подіям передували численні попередження про приготування Третього Райху до війни проти СРСР. Ще влітку 1940 року на основі донесень радянського розвідника «Яреми» (український художник Микола Глущенко) була складена доповідна записка для вищого керівництва СРСР про підготовку Німеччини до агресії. Крім чисельних попереджень з боку розвідки, інформація також надходила від західних держав, але сприймалася у Кремлі як намір розсварити СРСР з Німеччиною. Перед самим наступом солдати Вермахту дезертирували, переходили німецько-радянський кордон та повідомляли радянським військовим про майбутній наступ на СРСР.

До Києва, Мінська і Москви, починаючи з квітня 1941 року, надходила інформація про воєнні приготування та концентрацію військ на німецько-радянському кордоні. Лише протягом останніх десяти днів перед нацистською агресією СРСР отримав майже 50 різних розвіддонесень, які відносно точно називали дату ворожого наступу.

Сумарно прикордонники, спираючись на інформацію від перебіжчиків та польського населення за кордоном, близько 25 разів називали 22 червня як можливу дату наступу.

Одним із таких документів є опублікована Архівом СБУ у червні 2013 року доповідна записка секретарю КП(б)У Хрущову про концентрацію німецьких військ у прикордонних районах СРСР.

Записка була укладена 15 травня 1941 року наркомом внутрішніх справ УРСР Павлом Мешиком і розкривала широке коло приготувань Вермахту: будівництво військового аеродрому поблизу міста Ярослава, концентрація в його околицях великої кількості військ, передислокація до радянського кордону танків і важкої артилерії з-під Кракова, Ряшева та Радома, приїзд до Перемишля високого (але ім’я не встановлено) армійського керівництва.

«У початку явища в прихованому вигляді міститься вся його подальша історія,” – стверджував філософ Гегель.

 



Отож, 22 червня 1941 р. о 3-й годині 15 хвилин  німецька артилерія та авіація нанесли несподіваний масовий удар по радянських військах.

Цей наступ став початком німецько-радянської війни, або бойових дій на Східному фронті Другої світової війни. За кілька годин під бомбардування потрапили всі міста в західних областях СРСР, а також Київ, Одеса, Севастополь, Мінськ, Мурманськ. Головною ціллю були аеродроми, лінії комунікацій, залізничні вузли, склади з боєприпасами тощо.

До вечора 22 червня 1941 р. в Москві остаточно переконалися, що це справжня війна, адже вермахт прорвався на радянську територію на 35-50 км. Основний удар німецької 1-ї танкової групи та 6-ї піхотної армії був спрямований на «Сокальський кордон» (межу Львівської та Волинської областей).


Загалом протистояння між Німеччиною та СРСР на території України не припинялосвпродовж 40 місяців. Через це Україна зазнала великих людських і матеріальних втрат. Зокрема, на її території загинуло від 8 до 10 мільйонів людей, із них цивільного населення – близько 5 млн. жінок, старих, дітей. 2,2 мільйона українців було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини. 10 мільйонів втратило притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст та селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.

Пропонуємо вашій увазі фрагменти зі спогадів про 22 червня 1941 року, взяті із мемуарних книжок, виданих в Україні.

 

Іван Волчук, інженер, закордонний член Академії будівництва України, у той час студент Львівської політехніки:

«Весною 1941-го для студентів стала обов‘язковою військова підготовка , проте ні ми, ні інструктори не ставилися до неї дуже серйозно. На вправах нам не давали ніякої зброї, а тільки вчили кидати макети гранат радянського типу… інструктором нашої групи був якийсь лейтенант Герасименко. У червні він почав проявляти нервовість і раз, необачно, дав нам зрозуміти, що треба сподіватися війни…

22 червня 1941-го почався німецький наступ. Над Львовом загули літаки..»

Митрофан Черних, генерал-майор, кандидат військових наук, тоді лейтенант, випускник училища:“Ранок 22 червня я зустрів у своєму доті. Чую раптом: гул літаків. Вискочив з каземату і став спостерігати у бінокль за армадою літаків, які пролітали, потім за переднім краєм. Спершись правим плечем на березу, що росла біля входу, я довго розглядав німецькі танки за річкою. Зараз, звичайно, розумію, що така безпечність тоді була дурістю. Але ж коли тобі лише дев’ятнадцять, усе таке цікаве… Немов кіно…

Стали чутними розриви снарядів і свистіння куль. І раптом — гострий біль пронизав ліве плече, по гімнастерці розповзлася червона пляма. До свідомості дійшло: війна…

Відкрили вогонь по противнику, що вже пішов у наступ. На нашій ділянці німців удалося стримати, але ми отримали наказ вивести з ладу стаціонарне озброєння і відступати в перший же день війни”.

А ось як вспомінає початок війни   Анатолій Дімаров, письменник, у той час курсант школи молодших командирів, призваний до Червоної армії з Донбасу:

« Тільки ми вийшли з казарм рано-вранці – летять літаки. Ми дивимося, роти пороззявляли. Сонце тільки-тільки підсвічує. Це що, маневри почалися чи що? Раптом ці літаки почали падати на наші голови, на казарми. Ну, падали. Ви ж знаєте, як німецький літак “Юнкерс” падає, ці бомбардувальники. Так боком спершу падає, а потім від нього відриваються бомби і летять. Так що ото так було в нас. Так ми зрозуміли, що війна.

Правда, ще не вірили, що війна. Думали, що німці помилилися чи чорті що. Знаєте, так ото було. Дружили з Німеччиною.»

 

Як німці згадують 22 червня 1941 року

Німці в усьому дуже старанні, в тому числі й в опрацюванні історичних дат і у спокутуванні гріхів минулого. Не виняток становлять і 80-ті роковини нападу нацистської Німеччини на СРСР. Спогади про війну супроводжуються цілою низкою громадсько-політичних заходів, фотовиставками, виходом нових досліджень та історичних монографій, показом документальних і кінофільмів.

15 червня в Німецькому історичному музеї в Берліні відбулась презентація книги Рольфа-Дітера Мюллера “Ворог на сході: таємні плани Гітлера щодо війни з СРСР”.

“Скидувати бомби стало для мене потребою. Це щекоче нерви, прекрасне відчуття. Це так само прекрасно, наче когось застрелити”,- цитує військовополоненого під час Другої світової війни старшого лейтенанта вермахту книга “Солдати – протоколи битв, убивств та смертей” ( “Soldaten – Protokolle vom Kämpfen, Töten und Sterben” ). Це лише одна з численних розмов між німецькими солдатами, яку прослухали й запротоколювали британці з американцями. Загалом 150 тисяч протоколів створюють жахливу картину нелюдської ментальності багатьох в’язнів, котрі перебували в екстремальних умовах війни.

Осмислення подій 22 червня 1941 року в Німеччині досі не завершено. Як висловився Гюнтер Заатгоф, голова правління фонду “Пам’ять, відповідальність, майбутнє”, що виплачує компенсації колишнім підневільним працівникам, “холодна війна” завадила і Німеччині, і республікам СРСР об’єктивно поглянути на ці події. В цій ситуації  було не до роздумів про війну як найбільший злочин двадцятого століття, в якій стали жертвами 27 мільйонів радянських громадян – 14 мільйонів цивільних та 13 мільйонів військовослужбовців.

Лише з падінням залізної завіси, вважає Заатгоф, коли Німеччина й СРСР перестали погрожувати один одному, з’явилась більша готовність неупереджено працювати над історією скоєних злочинів.

Пропонуємо вашій увазі декілька книг, в якіх надруковани  розповіді  та спогади очевидців ціх жахливих подій.

 

 

«Діти війни» – думки та спогади про війну 29 дітей та підлітків, які пережили Другу світову війну. У збірці вперше публікуються історії очевидців з України та Німеччини. Вони оповідають з різних перспектив про свої найбільш ранні переживання, які наклали відбиток  на все їх життя. Це історії про смерть, руйнування та безмірні страждання. Водночас це історія про надію, співчуття і людську велич.


 

Після двох років інтенсивної роботи ця книжка побачила світ. Видання вийшло в рамках гуманітарного проекту під назвою «Діти війни: допомога та збір спогадів», підтриманого німецьким Фондом «Пам’ять, відповідальність і майбутнє». Центр політичної освіти землі Саксонія-Ангальт, а також Фонд. «Меморіали Саксонії -Ангальт» і виконавець проекту ГО «Історична майстерня Мерзебурґа» разом із пані Анастасією Гулей та очолюваною нею Українською організацією борців антифашистського опору успішно втілили цей задум.

Одна з найвідоміших книг про війну, яку написала Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич. За своєю суттю Алексієвич — письменниця-документалістка, тому книга створена на розповідях і голосах жінок, які брали участь у Другій світовій війні. Книгу, яку авторка написала 1983 року, жорстко критикували через натуралізм і розвінчання героїчного образу «радянської» жінки.

 


 

Якщо не забувати війну, з’являється багато ненависті. А якщо війну забувають, починається нова. Так говорили давні. У видавництві “Дух і літера” вийшла  книга лауреата Нобелівської премії Світлани Алексієвич “Останні свідки. Соло для дитячого голосу”. Це друга книга славнозвісного художньо-документального циклу Світлани Алексієвич “Голоси Утопії”. Вона містить спогади про Другу світову війну на теренах СРСР тих, кому під час війни було 6—12 років, — найменш заангажованих і водночас найвразливіших її свідків.

«Війна очима дітей виявилася ще страшнішою, ніж та, яку закарбував жіночий погляд у книжці « У війни не жіноче обличчя». « Останні свідки» – це подвиг дитячої пам1яті», – йдеться в анотації.

 

Видання «Друга світова війна та нацистська окупація у спогадах киян» київських авторів Миколи Боровика, Наталії Дробкової та Тетяни Пастушенко надруковано в рамках підтримки книговидання, яке здійснює Київська міська державна адміністрація.

«Книга унікальна тим, що містить автобіографічні спогади киян, які жили в столиці під час Другої світової війни. 18 історій демонструють, яким було життя під час війни для звичайної людини. Це роки голоду, примусової праці та важких випробувань. Видання дає інформацію про те, яким було повсякденне життя столиці у воєнні роки. «Це наша власна історія, яку ми маємо пам’ятати та зберегти для наступних поколінь, щоб не допустити її повторення», – розповів директор Департаменту Роман Лелюк.

Більшість історій, опублікованих у книзі, були написані в рамках проєкту «Україна в роки Другої світової війни: повсякденний досвід виживання», який проводив Центр усної історії Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка. Студенти університету з 2010 року зібрали 30 історій людей, що жили у Києві в роки Другої світової війни.

 

Мільйони українців, представників інших націй і народностей, що населяють нашу державу, віддали своє життя за честь, свободу і незалежність України. У цей скорботний день громадяни України віддають честь і шану батькам, дідам і прадідам.

Найжорстокіші випробування і нелюдські страждання, колосальні жертви і скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність – таке не стирається з історичної пам’яті.

Тож згадаймо в цей день у думках і молитвах кожного, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за перемогу у тій війні.

Вічна і світла їм пам’ять!

Миру, єдності, сили та стійкості всім нам!

З нагоди цієї події у чітальній залі бібліотеки коледжу тематична полиця «Той червень 41-го – николи не забути».

Завідуюча бібліотекою   Кінєва М.Г.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *